SHPORA.net :: PDA

[ Back ]

Українізація причини і наслідки

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре¬золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук¬раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба¬жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово¬лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль¬тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви¬словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада¬ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-

українців не перевищувала у ньому 35%. Особ¬ливо незначною вона виявилася у керівних структу¬рах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук¬раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ¬них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес¬публіках, патрія повинна була розмовляти з насе¬ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма¬ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб¬лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ¬ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук¬раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни¬жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю¬вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук¬раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид¬ко поповнюватися за рахунок місцевих національ¬ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува¬лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по¬ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо¬го у Москву — поляк С. Косіор.