SHPORA.net :: PDA

[ Back ]

УНДО – Українська народно-демократична організація. Вона уторилася в 1925 р. в

результаті злиття Трудової партії з рядом менших угрупувань. Незважаючи на зміну

назви, УНДО фактично являла собою прямого спадкоємця довоєнної Національно-

демократичної партії, що була провідною західноукраїнською партією до й під час

польсько-української війни 1918-1919 рр. Це по суті ліберальна партія виступала

за конституційну демократію та незалежність України. Щоб підготувати українців

до незалежності, вона підтримувала політику “органічного розвитку” та аграрних

реформ. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія вдалася до спроб

нормалізації українсько-польських взаємин. Але репресії польського уряду, з

одного боку, та екстремізм українських націоналістів, з іншого, ускладнювали

проведення центристської політики УНДО. Оскільки більшість українських діячів,

переважно представники інтелігенції та духовенства, належали до УНДО, вона була

партією західноукраїнського “істеблішменту”. Її члени контролювали багато

українських фінансових, кооперативних та культурних закладів, у тому числі

найвпливовішу західноукраїнську газету “Діло”. На виборах УНДО збирала близько

600 тис. голосів, завойовуючи величезну більшість українських мандатів у сеймі.

До найвидатніших лідерів партії належала Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Стефан

Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин.

Радикальна партія. Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були

сильними, хоч і фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна

партія – найстаріша з усіх українських партій. Її програма закликала до

справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та

відокремлення церкви від держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не

можна досягти, доки не буде встановлена незалежна держава, котра об’єднає всіх

українців. Тому в 20-30-х роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР,

виступили переконаними противниками СРСР і Польщі – цих головних ворогів

української незалежності. У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис.

членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і подекуди

інтелігенцію. На виборах 1928 року ця партія отримала 280 тис. голосів.

Зосереджені в Галичині радикали вдалися до рішучих спроб поширити свій вплив на

Волинь, Полісся та Холмщину, об’єднавшись у 1926 р. з меншою від них Українською

партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, й утворивши разом

Українську соціалістичну радикальну партію. До найвідоміших її вождів належали

такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Макух. Якщо радикали виявляли

націоналістичні тенденції, то інша довоєнна соціалістична партія – чисельно

невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі з Левом Ганкевичем – схилялися на бік

комунізму.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) у 20-ті роки на Західній Україні

швидко поширювалися прорадянські погляди. Великою мірою це була реакція на

прихильність західних держав до поляків, на їхнє потурання гнобленню Польщею

національних меншостей. Західним українцям також імпонували політика

українізації у Радянській Україні та відродження селянства за непу. Щоб

стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми консулами у Львові

українців, намагався привернути до західних українських інтелектуалів і

студентів пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм теплий прийом.

У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники

західноукраїнські інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницькій та

Степан Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час

репресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове

товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало тісні зв’язки з Українською

Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом із

радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушевича

після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова

частина керівництва УНДО. Але ці тенденції трималися недовго, й коли в 30-х

роках на Західну Україну просочилися відомості про страхіття колективізації,

глоду та чисток, вони швидко ослабли. Однак за свого піднесення прорадянські

симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. У 1919 р.

невелика група галичан, більшість із яких були в роки революції

військовополоненими у Росії, утворили Комуністичну партію Східної Галичини. Під

час короткої окупації Галичини Червоною армією в 1920 р. ці галицькі комуністи-

українці, євреї та поляки – утворили ефемерний “уряд”. У 1923 р. ця партія

змінила назву на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і, схиляючись перед

тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стали автономною частиною Польської

комуністичної партії. Але навіть тоді такі українські лідери цієї

багатонаціональної партії, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто

продовжували зберігати українське єство, виявляючи у своїх діях дивовижну

незалежність. Ця позиція привела до зміцнення українського керівництва КПЗУ, але

не поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в партії. У 1938 р. за наказом

Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів, майже

половину з них становили українці, а решту – поляки та євреї.

Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення

легальної, опертої на широкі маси організації під назвою Робітничо-селянське

соціалістичне об’єднання (Сель роб) із метою завоювання більшої підтримки в

народі. Спочатку її очолили лівий русофіл Кирило Вальницький та український

соціаліст із Волині Павло Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні

тим, що роздирали КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило, яке обстоювало

українські національні інтереси, та ліве, котре підтримувало Москву. У 1928 р.,

в апогеї своєї сили, обидва крила налічували близько 10 тис. членів і на виборах

набрали близько 240 тис. голосів, переважно відданих за національно свідомих

правих. Проте політика Сталіна похитнула підтримку Сельробу з боку народу, й

тому рішення польського уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не

викликало великих протестів. Інші українські партії були невеликими, слабкими й

схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них – Українська католицька

партія єпископа Григорія Хомишина – безуспішно намагалася мобілізувати

прибічників клерикального консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий

занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р.

злилися в одну. Але й це не утримало багатьох їхніх рядових членів від переходу

до українських партій.