SHPORA.net :: PDA

[ Back ]

Найважливішим дипломатичним документом кінця 20-х років став пакт Бріана— Келлога, що був першим практично загальним міжнародним договором, який містив міжнародно-правові норми, спрямовані проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з них на вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його, урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним шляхом і відмову від війни як знаряддя національної політики.



Ідею боротьби за демократичний мир і відмови від будь-яких форм агресії вперше у XX ст. було проголошено на державному рівні в ленінському Декреті про мир. Безпосереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол, розроблений Лігою Націй у жовтні 1924 р. і з вини уряду Англії не ратифікований. Келлог же більше посилався на рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий 1928 р.), де в останньому документі, зокрема, декларувалося, що «наступальні війни є злочином проти людства», «неправомірними» й «забороненими».



6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до США з пропозицією укласти дво­сторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики». 20 червня він направив офіційну ноту у Вашингтон з проектом договору «про вічну дружбу», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.



Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звернув уваги на цю ноту, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.



Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала американський проект. Серйозні застереження зробив уряд Англії (19 травня), який категорично заявив, що не допустить будь-якого втручання в райони «особливого життєвого інтересу» для своєї країни. Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі «право» вести війни в таких районах як «захід самозахисту» Британської імперії. Одночасно він заперечував проти участі держав, «уряди яких не здобули ще загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд консерваторів рік тому розірвав дипломатичні відносини.



Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору, обумовлюючи право «на законну самооборону в межах існуючих договорів». Уряди Японії та Італії вітали пакт як «цілковите знищення війни» й повторили французькі застереження.



28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й переглянутий проект договору 14 країнам. Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між учасниками договору, а не між усіма країнами.



В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування поняття «війни поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі із США й Францією підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови від війни».



Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога») складався з преамбули та двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що «засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах». У статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів... вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».



Договір, безперечно, мав позитивне значення.



1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення державами «права на мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента державної політики».



2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору, кількість країн, що підписали й ратифікували його.



3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних і напівколоніальних країн.



4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в Москві Ж. Ербетгу 31 серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на держави перед громадською думкою». Справді, деякий час він служив відносною перешкодою для агресивних дій держав-учасниць.



Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.



По-перше, його загальна декларативність і суто формальний характер. Відмова від «права на війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у галузі роззброєння або хоча б обмеження гонки озброєнь.



По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала простір для довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом будь-яку міжнародну війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєнну окупацію чужої території, чужих портів і т. п.).



По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застережень Франції, Англії та інших його головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо), хоч і не ввійшли до договору, проте давали можливість державам використовувати його в дусі своєї зовнішньої політики.



Радянський уряд публічно відзначив принципові недоліки пакту й водночас заявив про свою готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в боротьбі за ослаблення воєнної небезпеки.



27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент США через своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7 країнам — нечленам Ліги Націй) із запрошенням приєднатися до договору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж.Ербетт передав таке запрошення радянському урядові.



Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Паризький пакт після підписання його урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував недостатність і неконкретність формулювань договору, вказав на відсут­ність у ньому будь-яких гарантій виконання учасниками взятих зобов'язань. Радянські застереження, на відміну від західних, були спрямовані не на обмеження, а на всемірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті повідомлялося про приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно підтверджено радянською декларацією, переданою Ербетту.



США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи ратифікації з боку інших держав, запропонував 7 сусіднім країнам достроково ввести пакт у дію. Після дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія, Польща й Румунія на конференції в Москві 9 лютого 1929 р. підписали протокол про негайне набрання Паризьким пактом сили. Пізніше до Московського протоколу приєдналися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 липня 1929 р. після ратифікації його іншими країнами.



Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і двозначність формулювань стали головною причиною підриву його ефективності. Держави-агресори — Японія, Німеччина та Італія на початку 30-х років першими грубо його порушили. Паризький пакт не міг відвернути небезпеку нової світової війни, зу­пинити агресорів. І все ж він залишив певний слід у теорії й практиці міжнародних відносин і міжнародного пра­ва. Ідея недопустимості війни, заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє відобра­ження й була закріплена в Статуті 00Н та багатьох післявоєнних міждержавних договорах та угодах.