SHPORA.net :: PDA

[ Back ]

Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.

Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.

Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).

Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.

Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.

Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.

З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.

Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.

Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.

В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.

Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.

Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.

Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.

Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).

Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.

І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.

Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.

Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).

Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.