SHPORA.net :: PDA

Login:
регистрация

Main
FAQ

гуманитарные науки
естественные науки
математические науки
технические науки
Search:
Title: | Body:

делійський султанат


На початку II тис. н. є. Індія хоча досягла значного господарського розвитку, але переживала період феодальної роздробленості. Політично Північна Індія була поділена між кількома феодальними князями. Найбільшими були раджпутський рід Гахарварів, рід Чауханів (володів Делі), роди Чаделів, Палів та Сенів. Ці князівські родини вели між собою безперервну збройну боротьбу. Політичною децентралізацією Індії скористався правитель Газнійської держави (що на території східного Ірану) Махмуд. У 1001 р. він розпочав грабіжницькі походи до Індії, які приносили фантастичну здобич. Але внутрішні чвари серед індійських раджів не припинялися. В 1175 р. війська султана Шихаб-ад-Діна оволоділи Пенджабом і продовжували свій дальшийнаступ. Нависла загроза змусила індійських князів об'єднатися, їх військо на чолі з раджем Прітхві Раджа (правитель Делі) навіть розбило мусульманських загарбників в 1191 p., але вже наступного року зазнало поразки, а сам Раджа загинув у бою.Продовжив підкорення Північної Індії Кутб-ад-Дін, який у 1193 р. захопив Делі і зробив це місто своєю столицею. Наприкінці 90-х років у руки газнійських загарбників перейшли Біхар і Бенгалія. Колишні індійські князівства знищувалися або змушені були визнати сюзеренітет Шихаб-ад-Діна, сплачуючи йому данину. Правитель Газні роздав значну частину індійських земель в умовне військове тримання (ікта) своїм воєначальникам. Тим самим панівний прошарок в Північній Індії за своєю національністю це були тюрки, таджики і афганці був етнічно чужим місцевому населенню.У 1206 р. по смерті Шихаб-ад-Діна його намісники в Індії відмовилися визнати своїм володарем нового правителя Газні. Відокремившись, вони утворили на території Північної Індії самостійну державу - Делійський султанат, першим правителем якого став Кутб-ад-Дін Айбек. Проте його влада над правителями Пенджабу, Сінду і Бенгалії була суто номінальною. Сам Айбек і його нащадки вели з цими правителями нескінченну боротьбу з тим, щоб поставити їх під контроль Делі. Цим спробували скористатися місцеві жителі (переважно селяни), які ухилялися від сплати податків і перманентно піднімали повстання. Верства іктадарів (тобто тих воїнів-мусульман, які отримали свої володіння на умовах ікта) була змушена зробити свій вибір на користь сильної влади центру і підтримала делійського султана в його боротьбі за неподільну владу. Спираючись на іктадарів, султани розправилися як з місцевими повстанцями, так і сепаратистами з числа мусульманських правителів Пенджабу, Сінду і Бенгалії. В 1221 та 1241 р. у Пенджабі ненадовго з'являлося монгольське військо. Усвідомлення небезпеки монгольської агресії змусило мусульманських феодалів Північної Індії забути власні чвари і розпочати зміцнення феодальної централізованої держави.Юридичним власником усієї землі постала держава в особі султана. Кожний феодал діставав від султана право на державну ренту, яку землероби сплачували султану у вигляді податку з оброблюваної ними ділянки. Землі, з яких султани передавали ренту окремим феодалам, поділялися на три категорії: ікта (менші чи більші наділи у тримання на умовах несення військової служби - особистої чи на чолі утримуваного з ікта загону воїнів); інам і вакф (належали, відповідно, поважним богословам або мечетям, дохід з яких йшов на утримання служителів культу, а також духовних шкіл-медресе, лікарень тощо); заміндари (володіння індійських князьків, які збирали податки з місцевого населення з тим, щоб більшу їх частину передати до скарбниці султана, а решту залишити на власне утримання; султан міг у будь-яку мить позбавити їх цього володіння, заміндари, в свою чергу, могли передавати надані володіння у спадщину, дробити їх тощо на умовах виконання зобов'язань перед державною казною з боку нових власників). Землі, що не роздавалися у володіння феодалам, з яких податок надходив до султанської скарбниці, називалися хас або халі-се. Існували і приватні землі -мюльк. Сільськогосподарське виробництво в Делійському султанаті зосереджувалося у сільських общинах. Держава оподатковувала общинників натуральним податком, який становив близько третини зібраного врожаю з неполивних земель і половину зі зрошуваних. Крім сплати податку селяни зобов'язані були безоплатно виконувати повинності, пов'язані з будівництвом укріплень, зрошувальних систем, доріг тощо. Немусульманське чоловіче населення (крім духовенства і жебраків) оподатковувалося особливим податком - джазія.У руках султана зосереджувалася уся повнота деспотичної влади. Його найближчим помічником був візир, що керував роботою усіх відомств, найважливішими з яких були зазвичай військове і податкове.У віданні податкового відомства перебували облік общинних земель, визначення конкретних сум податку з кожної общини, збір податків з населення та васалів, збір різноманітних мит, а також джазії. Це ж відомство відповідало за будівництво й утримання великих іригаційних споруд.Військовий департамент займався формуванням султанської армії, її постачанням, а також виплатою жалування найманцям. У першій пол. XIV ст. наймана кіннота делійських султанів налічувала близько 350 тис. шабель (тут далася взнаки монгольська загроза).Держава була поділена на області, якими управляли великі воєначальники, що звалися мукта або валі. Кошти, зібрані з областей, надходили в розпорядження мукта, але з цих сум дозволялося залишити лише дещицю на утримання власного апарату, місцевих невеликих військово-поліцейських сил та сім'ї самого мукта, а основна сума мала передаватися до державної скарбниці. Процес надходжень контролювався представниками центрального податкового відомства, але, як правило, мукта завжди намагалися під будь-яким приводом привласнити собі більшу частку отримуваних податків.На період своєї могутності (XIII-XIV ст.) султанат обіймав майже всю територію Індії. Державною релігією в Делійському султанаті був іслам. Усі командні посади в армії та цивільна адміністрація поповнювалися виключно мусульманами. Державний судовий апарат перебував у віданні мусульманського духовенства. За нормами індуського права вирішувалися лише цивільні позови, у яких обидві сторони були місцевими жителями-немусульманами. Прилежність до ісламського віросповідання давала привілегії купецтву. Так, купці-мусульмани платили з привезених товарів удвічі менші мита, ніж індуські купці. Тим самим частину місцевого населення, особливо з числа городян нижчих каст, підштовхували до прийняття релігії завойовників.Делійський султанат розпався через феодальні усобиці, а також економічні та політичні помилки центральної влади. Зокрема, султан Мухамед Туглак (1325-1351) почав карбувати мідну монету, вимагаючи у місцевого населення приймати її по ціні срібної. Індуси накарбували мільйони мідних монет високого номіналу, якими сплачували державні податки та купували коней, зброю, предмети розкоші тощо. Через розорення державної казни владі довелося підвищувати податки. Зростаюче невдоволення султанською владою було на руку сепаратистам-феодалам. Вже в 1339 р. відкололася Бенгалія. Щоб стримати подальший розпад, наступний султан Фроз Шах (1351-1388) визнав за феодалами спадкові права на ікта. Вторгнення Тамерлана з Середньої Азії в 1398 р. обезкровило Делійський султанат, він перестав існувати як велика і сильна держава. На його уламках виникли дрібні державні утворення. Влада останніх султанів з афганської династії Лоді на поч. XVI ст. не поширювалася далі меж столичного округу.